поки я збирала стародавню карту світу з 3 000 шматочків, поки я додивилялася все завантажене торентами, поки я деградувала серед тридцяти трьох помираючих тюльпанів та одного букетику конвалій, поки вірний послідовник солодощів та алергик всередені вели запеклі бої з перемінним успіхом, поки запоріжжя гралося у макондо і я раділа щоденній воді з неба, дерева відростили собі листя та несподівано сталося літо.
ну от, - подумала я, вийшла на вулицю та отримала сонцем в око.
десь між дощем та літом трапився диплом. звісно, написання роботи такого теоретичного та практичного значення має супроводжуватися дивними подіями. в якийсь ранок на тоненьку березу напроти мого вікна сіла сова, просиділа дивлячись на мене весь день, та поділася десь собі у сутінках. відповісти мені на сліпі птичі очі було нічим, ну хіба що чимось на кшалт “госпожа кошка, служившая при дворе, была удостоена шапки чиновников пятого ранга, и ее почтительно титуловали госпожой мебу...”, що вушасте та криласте аж ніяк не вразило.
маючи на весь травень три з половиною повноційні думки та мінімум їжі, готова була вже оспівувати дієтичні будні та чухальну радість, втім вчасно згадала, що писати про свій зубний біль та про свої печінку та про своє підпілля гарно виходить лише у федора михайловича, на тому й зупинилася.
прийшло літо і все буде добре.
ну от. розірвана хронологічність викладення подій. тут та там, там та тут недістає шматків та шматочків. недістає при чому головного та значного. жж гарно складався на роботі, коли ночі були заповнені автомобілями, запчастинами та техаськими акцентами, тоді я ще звалася люсєю та мала про що жалітися. зараз надлишком вільного часу саме захлинутися би треба. повна відсутність подій та мотивів. такі собі вічні зелені канікули.
вічні канікули такі ж занудні як сольні альбоми тар’ї, втім вимкнути нє. а я ну зовсім мєркантілен, просто боюся забути. беззмістовне закреслення днів, непотрібне коли нічого не чекаєш, позначки – так, я тут був, дихав, пив чай, їв цукерку, гортав книжку, дивився у вікно, так, напевно то був я - втім хто буде свідком, якщо ти тримав вуста стуленими, а слова мертвими. а якщо і були випадкові свідки, то і ті до ранку не дожили.
який сенс знати тисячу історій, якщо вони приречені бути нерозказаними. такий самий як у вивченні мертвої мови або мапи міста, яке ніколи не відвідаєш. через свою приреченість наповнюються лагідним таким сумом. в такому випадку я – сумне звалище інформаційного непотребу, щоранку переконуюче себе, що у споживанні їжі існує якась мета.
а народ тягне додому ялинки.